Шекспір. Сонет 2

Колись покриють і твоє чоло

глибокими слідами сорок зим…

Побачать всі, що наче й не було

краси твоєї. Що покажеш всім?

Лахміття, рештки юної краси

на дні давно вже вицвілих очей?

Є сумнів, що як прийдуть ті часи,

звернутись зможеш якось до людей,

сказавши їм: «Всі діти ці — мої…

Моя минула юність в них живе,

і щастя, що я маю, — в цій сім'ї,

коріння — в ній, міцне та вікове…

Дарую дітям я свою любов,

вони — це я, моя в них плоть та кров…»

(березень 2017 р.)