Геннадій Дегтярьов (збірка творів)

Якщо Фортуна й доля — вороги, в самотності молюсь я… Неба знак шукаю марно, плач мій злі боги не чують. Як невдаха-одинак, я мрію про якийсь інакший шлях, про долю іншу, кращу, не свою… Та все ж презирства більше у думках до себе. В пеклі сам себе гною… В цю мить, тебе згадавши, я кляну бездухість власну, лину в небо я, як жайворонок… Втіху цю одну я маю, і вона лише моя — для мене пташки-мрії чистий спів цінніший за багатства королів… (вересень 2018 р.)

(о путешествии российских паломников-туристов Петрова и Баширова по британским святым местам) — Скажи-ка, Бегемотище-дружок, о чём там брешут мерзкие писаки? Скрипач какой-то, типа новичок, и Солсбери зачем-то… Что за враки?! Все врут — менты-скоты, премьерша-тварь, а пуще всех, конечно, журналюги, но ты, мой друг, мозги себе не парь, смешны их безнадёжные потуги! Нам дело шьёт ЦРУшник-новичок. Врёт, будто мы кого-то отравили, а он, герой, поймал нас на крючок… Брехливей не плели доселе «были»! Церквушки нам хотелось посмотреть! Паломники мы, руссо-англикане! Британцы мы, как минимум, на треть! Не ГРУшники мы! Тульские крестьяне! Собрав навоз на поле, в самолёт залезли. В Альбион на выходные рванули мы с тобою, Бегемот, церквушки повидать свои родные… На кой нам этот тухлый музыкант? Гармошка нам милей да балалайка! Зачем какой-то нам заморский франт? Слыхали мы, что вовсе и не «зайка» скрипач — блудлив, прожорлив и ленив… Пороки эти чем-то да чреваты! Объелся сам гнилых заморских слив...

Як втому подолати зможу я, якщо не маю спокою в житті? Ця туга денна, ця журба моя й вночі зі мною… Наче в небутті, між днем та ніччю, в пеклі я живу. Підлещуюсь до ночі та в піснях я славлю день… Ні, марно це — єству моєму не здолати болю шлях. День — ворог ночі, тим не менш вони обидва проти мене, я — мішень. Важкі вночі мене тривожать сни, катує душу сумом сірим день, ночей та днів прийдешніх кожна мить ще більше душу розпачем ятрить… (вересень 2018 р.)

— Скажите, доктор, правду, я прошу! Он при смерти — мой муж прекрасный, милый? Быть может, я с вопросиком спешу, но вид у муженька уж больно хилый… Я платьице хотела бы купить, да денег мало… Вот, теперь проблема, не знаю даже, как мне нынче быть… Капризна современная богема. Цепляется, зараза, ко всему — и к цвету, и к фасону, и к покрою. Завишу я, не знаю почему, от мнения подружек, и порою сомнения самой не разрешить… Вопрос, возможно, выглядит и вздорным, но надо ж как-то мне определить, быть платью красным… или, может, чёрным? От Вас зависит, доктор! Ваш ответ — важнейший нынче для меня совет… (сентябрь 2018 г.)

Учили в школе многому, но мы, терзаясь вновь и вновь зубрёжки мукой, не слишком уж тревожили умы полезною, но нудною наукой. Пытались, напрягаясь, заучить зачем-то арифметики основы. Зачем же? — Чтобы было легче жить, чтоб к взрослой жизни были мы готовы. Внушили цель нам праведных трудов: мол, правда жизни — в действии сложенья, мол, нужно чтобы каждый был готов быть мастером в искусстве накопленья… И всё ж, гораздо проще вычитать, здесь просто всё, ведь действие простое… Зачем здесь ум? — Несложно отнимать иль всё делить, особенно чужое! …Увы, в сём в мире так заведено, что множить только избранным дано… (август 2018 г.)

Суворий світ… Чужі у ньому ми… Не прими, я б сказав, скоріш примати. Не світла діти, а скоріш пітьми, яку снаги немає подолати… Ми зайві… Світ цей був би більш простим без нас, чистішим, світлим й гармонійним. Можливо й ні. Здавався б він пустим, безцільним, непотрібним, безнадійним… Так хто ж ми є? Чи справді ми — вінець генезису та розвитку прогресу? А може, навпаки все, ми — кінець, фінал сумний природного абсцесу? Чому таке обрали ми життя? Чому не інше? Це і є питання… Чи винне в тому наше це буття? Чи з сутністю своєю це змагання? …Пихатість та блюзнірство — це наш світ. Чим старші, тим грубіші та хитріші. Миліший нам за волю рабства гніт, божки в церквах придумані миліші за розум, чесність, працю та знання. Це «віра»?.. Ні, це статусність, повага, мізерна, я б сказав би так, платня за вчинки. Ще й така собі розвага — приємно поспівати пісеньки, про щось розумне смачно побрехати. Прибуток мають свій «святі» ділки — корисні для кишень попів «дебати» про щось таке «космічне» угорі....

Сопілочки нічний лунає спів… Один я знову… Де поділись люди, Погані й добрі? Де поділись слів, Ідей, думок та мрій моїх етюди, Любові сум, світ дивних почуттів? Останнім вже здається все мені… Чому це так? Можливо, відчуваю Кінця холодний подих… Сірі дні Облудно, без надії, проживаю, Лякливим став, в полоні вже брехні… Юнацтво — у минулому. Колись, Безглуздо знову в чомусь помилившись, Лягти на одр свій маю, сміючись, Юмізмом*, наче саваном, прикрившись, В химерні догми вірячи якісь… Напевно, сенс не в сірому житті… Огидне це життя, негармонійне, Чужі у ньому правила, не ті, І все якесь кричущо безнадійне, Таке, що зникне згодом в небутті… Вогонь, який запалений Творцем, І віра — тільки в музиці небесній, Ймовірно, в ній ховається Едем Сакральний, в оболонці нетілесній. Палає серце музики вогнем, І спів сопілчин, що, як дим, пливе, В душі моїй, мов дух святий, живе… --------------------------------------------------------------------------------------- * юмізм — суб'єктивно-ідеаліс...