Геннадій Дегтярьов (збірка творів)

Чому в звучанні музики журбу ти любиш? Чим приваблива вона? Яку шукаєш в музиці тужбу? Навіщо ця в душі твоїй війна? Не чуєш ти акордів багатьох — самотність їх почути не дає. Співаєш соло ти, один за двох… Що в співі цім зворушливого є? Хіба не чув, як батько, матір й син єднались в пісні? Їх чудовий хор торкатись міг гармонії вершин, завжди в цих звуках був весни мажор… Відчуй його в гармонії азах, самотність — це прямий до смерті шлях… (березень 2017 г.)

Коли світанок будить сонний світ, радіють люди, сонячне різдво вітають щиро, шлють йому привіт, оспівують небесне божество… …Аж ось в зеніті сонце золоте… Несеться люд в обіймах метушні, лиш зрідка споглядаючи на те, як Бог мандрує небом на коні… …А ввечері світило вже слабке, воно змарніле, сили в нім нема… В журбі вечірній темне щось й важке, цікавить мало нас нічна пітьма… …Не будь цим сонцем, стануть хай сини окрасою твоєї сивини… (березень 2017 р.)

Не дай зимі прекрасний літній сад засипати снігами… Напувай фіал красою — втрачене назад отримаєш з прибутком… Друже, май дітей з десяток! Зможеш ти тоді прожити десять різних цих життів, не канеш, як той камінь у воді, у Лету, скажеш: «Я на світі жив, як слід… Над смертю нині тішусь я! Життя моїх нащадків десятьох — це сто життів-продовжень, це моя родинна нерозірваність епох…» Не гай же часу, поки ще живий, не в праху має бути спадок твій… (березень 2017 р.)

Години ті, що з ніжністю для нас готують образ величі й краси, його ж і знищать… Ще вогонь не згас, та все ж настануть старості часи… Так, теплих днів щезаючий потік штовхне невтримно літо до зими, в деревах до весни замерзне сік, в міцних обіймах сніжної пітьми засне земля… В прозорім, з льоду, склі троянд замерзнуть пахощі, вони про літо нагадають на землі, про квіти, що, чекаючи весни, боротися з морозом не змогли, загинули, та душу зберегли… (березень 2017 р.)

Розтратнику, втрачаєш марно ти Природи спадок — буйний цвіт краси… Не втримати цієї буйноти невільним скнарам! Ти не віддаси скарби свої, але ж ти дуриш всіх, привласнивши багатство — не твоє, а спільне. Це твоє багатство — гріх, воно прибутку зовсім не дає… Коли ж настане смерті мить сумна, яким він буде, твій останній звіт? Сувора доля, та вона ж одна. Невже залишиш так безглуздо світ? Куди цей шлях розтрати приведе? Краса твоя безплідно пропаде… (березень 2017 р.)

Скажи обличчю в дзеркалі: «Вже час в нащадках відтворитись рисам цим…» — Не можна світ позбавити прикрас безпліддям… Чи не бачиш ти в своїм обличчі образ матінки? Чому безсмертя не бажаєш? Схаменись, могилу риєш, кинути в пітьму збираєшся свій образ! Бережись, загине квітень, матінка твоя його тобі у спадок віддала… Здолай в собі нарешті гордія, нехай безжальна забуття імла в той час, коли ти з нами, ще живий, у дзеркалі не стерла образ твій… (березень 2017 р.)

Колись покриють і твоє чоло глибокими слідами сорок зим… Побачать всі, що наче й не було краси твоєї. Що покажеш всім? Лахміття, рештки юної краси на дні давно вже вицвілих очей? Є сумнів, що як прийдуть ті часи, звернутись зможеш якось до людей, сказавши їм: «Всі діти ці — мої… Моя минула юність в них живе, і щастя, що я маю, — в цій сім'ї, коріння — в ній, міцне та вікове… Дарую дітям я свою любов, вони — це я, моя в них плоть та кров…» (березень 2017 р.)